A A A K K K
для людей із порушенням зору
Мліївська громада
Черкаська область, Черкаський район

Історія Мліївської ОТГ - село Мліїв

Мліїв (давні назви Ітомгліїв, Імгліїв, Мгліїв, Імліїв, ) — село, назва якого походить згідно по кількох версіях. По одній із них від  ханського імені. В «Літописі руському»  та інших історичних документах згадуються  половецькі хани Тоглій (Томглій) брат Бокмиша та Ітомглій.

Таким чином в літописі та пізніших історичних документах згадуються хани Томглій та Ітомглій.

З 1055 р половці постійно здійснювали набіги на Київську Русь, розорючи Київську, Переяслівську та Чернігівську землю. Територія Млієва, розміщена на південних околицях Русі. Далі простягався Дикий Степ. На древній землі точилися бої, проливалася кров. Бо Поросся, виконувало роль заслону від половців. Протягом тривалого часу було ареною протистояння русинів-українців та тюркомовних племен, наприклад аварів, печенігів, половців та ін. Деякі тюркомовні племена проживали у цьому регіоні у якості васалів великих князів київських (чорні клобуки). Хани берендеї (чорні клобуки), а пізніше половці брали дозвіл у київських князів проживати на Пороссі. З часом клобуки перемішалися з місцевим населенням.

Антропологічний слід тюркських, половецьких та інших переселенців залишився у зовнішньому вигляді та психології  жителів. Про це свідчать прізвища, наприклад Каракай, Хандюк, Качайбаба. Хай вибачать односельці дослідження родоводів, прізвищ односельців відкриють занавіс правди на історію села і краю. Про історію села і краю  свідчать і топоніми села. Зокрема, поле під назвою Золотий бугор, де на бугрі знаходилось головне шатро хана.

В основі назви села може бути апелятив –  давньоруське і російське слово “мгла”, українські “імла’’, “мла’’, тобто темрява, туман, марево, які постійно стояли над поселенням на р. Вільшанці, яка була широкою і глибоководною.  Але в результаті упадку Чорного моря в сиву давнину та людської діяльності поступово  змінено  місцями  як русло річки так і  береги. По обидва береги  річки,  притоки Дніпра, в давнину росли вільхи. Таким чином, виникла назва річки Вільшанка.

На горбистому лівому березі, в долині Вільшанки, в Старому Млієва, старому селі, Старосіллі. Старий Мліїв – це власне територія  сусіднього села, що межує з Млієвом, власне з Новим Млієвом, який виник пізніше, коли сюди  поселялись нові поселенці.  Збереглися карти XVII ст. з позначенням Нового Млієва. Тож, в старому селі  жили нащадки трипільців і полян на полі з назвою Поділ.

Так в одній з легенд йдеться про те, що певна територія землі села була  подарована  княгині Євмглії.

Там на Подолі починалося велике поселення поляків, стояла фортеця, де проживала дружина Б. Хмельницького полячка Олена. Про фортецю згадують старожили і Михайло Старицький у романі “Останні орли”. Тепер лише при оранці, з фортеці і споруд виорюється із землі цегла. Та в землі  за  садибами мліївців-галичан (вул.Котовського ) є залишки величезного довгого кам’яного муру.

Топонім Матросів яр пов’язаний із життям родини діда який служив  матросом на початку ХХ ст. В Матросовому яру були панські втіхи і відпочинок. Яр був окультурений. В яру і в підземних ходах, які тяглися від найвищої гори села гори Могила до Цівакового яру с. Старосілля на Городищині   розважалися їздою верхи на конях дочки Б. Хмельницького. Про розваги дочок Хмельницького розповіла Ольга Орел із кутка Галина нині вул. Котовського с. Мліїв.

В лісах збереглись залишки Змієвих валів.

Ще ходить легенда, що  через село проїжджала цариця і від мгли, зомліла, втратила свідомість.

Мліїв, Новий Мліїв  лежить у долині річки Вільшанки, за 10 км від залізничної станції Городище. До революції 1917 р. станція носила назву Городище-Воронцово.

Широка річкова долина, що заросла густими лісами, які були нетронутими, багатими на дичину, була сприятлива для проживання людини, тому вона освоювалася ще в глибоку давнину. Свідченням того археологічні знахідки – кам’яні знаряддя праці доби пізнього палеоліту і ранньої бронзи.

На думку історика середньої школи с.Млієва, згодом учителя-методиста, який створив народний музей села Млієва   П. М.Крижанівського  його сина  О. П. Крижанівського, який згодом став доктором історичних наук перша писемна згадка про Мліїв належить до 1494 року. Автори  припускають, що поселення сягає часів Київської Русі. Можливо  поселення ще древніше. Це  наштовхує на думку, що в перспективі необхідні  й археологічні дослідження Млієва, що окупляться для нащадків сторицею. Історик Прокіп Крижанівський нам говорив, колезі  по роботі в школі N1 с. Млієва, що ми-мліївці із с. Старосілля на Черкащині.

Успенська церква Млієва

Успенська церква Млієва

Про Мліїв згадується в 1494 році, коли село, входило в Мошногородищенський маєток. Маєток пожалуваний черкаському наміснику Климу Олександровичу  і потім перейшов до графів Моравських, в роді яких находився 250 років.

Мліїв – духовно-природній центр стояв у витоків унікально-планетарного явища українського козацтва.  У його дрімучих лісах, глибоких ярах і полях, зароджувалось перше козацтво на Україні. В природі сталися великі зміни, але про минувшину підтверджують топоніми села.

Наприклад, Пеньки – куток під такою назвою свідчить, що в сиву давнину Мліїв оточували густі ліси. Потім ліс вирубали, а залишилися пеньки. Тобто назва кварталу, поблизу центру Нового Млієва.

Скіття – урощище на лісистій околиці Млієва. Назва пішла від скіту, невеликого монастиря. Залишилися лише криниця. Скіт  знаходився  в лісі Кам’янсько-Мошногірському кряжу, який межував з рукавом Дніпра. Нині це малодосліджене  Ірдинське болото, яке наштовхує на думку, що можливо,  ним  проходив відомий торговий шлях «із варяг у греки». Скіття  згадувалось в двох універсалах Б. Хмельницького.

Куток Липник – назва походить від липового лісу, що переходив у мішаний. Липи в результаті людської діяльності вирізали. В переказах в Липнику стояв табір чи то тюркських чи половецьких племен.

Могила – гора земляного походження. В переказах переповідають, що її козаки насипали. Могила-це курган, який простежується поряд із Матросовим яром. До гори підходили підземні ходи від  поля Подолу (час змушує провести розкопки на полі Подолі, де стояла фортеця. Там жили згадувані поляки. Був куток за радянських часів. Поляків виселено із села. На думку Митрополита Канівського і Черкаського Софронія на Могилі був монастир.

На горі Могила  жили поляки і царі-так мовлять старожили.

На початку XVII ст. Мліїв перейшов у власність гетьмана Конецпольського. У 1633 році містечко Мліїв стало головним у Черкаському окрузі до піднесення Сміли. Волелюбність “непослушних” козаків давала про себе взнаки. Тому Конецпольський, щоб скорити мешканців Млієва, звертався на допомогу до польського короля Сигізмунда. Та застосування сили не вирішувало справи, тому магнату прийшлося маневрувати, він пообіцяв селянам «свободи» на 15-20 років. Завдяки цьому Мліїв почав зростати, перетворився на містечко і став центром волості, до якої входило кілька сіл. Його населення займалося переважно сільським господарством, а також виробництвом фарби з червцю, добування смольчуги та ін. промислами. Внаслідок цього власники Млієва одержували значні прибутки – близько 200 тис. талерів на рік.Тож здобувши Мліївський “ключ”, Конецпольські почали визначати його межі і намагалися загарбати як найбільше сусідніх земель. Так вони заявили, що і Суботів, де був хутір Хмельницького, належить до їхнього володіння. Хмельницький вважав ці претензії безпідставними: “Цього насправді немає у мліївських привілеях, бо старі мліївські привілеї у наших руках бували, добре знаємо, поки ці грунти сягають”.

1648 року Млієвом оволоділи війська Богдана Хмельницького і він став ранговим містечком гетьмана, а невдовзі – центром Мліївської сотні Корсунського полку. Так, Іван Крип’якевич згадував, що у 1649 р. серед п’яти сотень називає Мліїську (Імгльовську) міста Мліїв (“Мгльев”) новий осідок сотні та Мліїв Старий (Старосілля).

Пошуківці із Т. М. Курінною в кімнаті Бойової слави Мліївської середньої школи N1. Цю кімнату створила Курінна ще 1988 р, працюючи вчителем історії. Нині кімната-музей школи.

Пошуківці із Т. М. Курінною в кімнаті Бойової слави Мліївської середньої школи N1. Цю кімнату створила Курінна ще 1988 р, працюючи вчителем історії. Нині кімната-музей школи.

В 1653 року навіть перетворився на кілька років у полкове містечко. Про ці події згадував Микола Костомаров: “Згідно  Зборівського договору Хмельницький зайнявся складанням реєстру козацького війська; треба було записати в нього сорок тисяч козаків. Хмельницький записав тут на декілька тисяч більше, ніж слід було. Кожен козак вступав у козацтво зі своєю сім’єю …Гетьман набирав козаків переважно з помість Вишневецького і Конецпольського. Разом з козаком відходив від пана і наділ, який займав і обробляв козак. Хмельницький відбирав у панів цілі волості під приводом того, що пани захопили коронні володіння і віддавав їх генеральній старшині і полковим чиновникам. Таким чином, на майбутнє створювався клас рангових помість, таких якими володіли козацькі чиновники, доки носили свій чин… Хмельницький прихопив на свою користь багате містечко Мліїв…”. Тож мліївські козаки перетворились самостійними власниками своїх ділянок, зобов’язаними за це нести військову службу і звільнені від інших повинностей і поборів.

На думку О. Давиденка за мліївське помістя за спиною гетьмана Хмельницького йшла боротьба. Так, в березні 1654 р. генеральний суддя Самійло Богданович  випросив у російського царя Олексія Михайловича,  потай від гетьмана Мліїв. Він випросив в чолобитній  містечко “Імглієво-Святий з підданими і всіма землями, які  з давнини до Імглієва належали”. Але як кажуть, не судилося.  Не скористався грамотою Тетеря, “із-за страху гніву, закопав у землю, де вона і зіпсувалася”.

В історичній пам’яті мліївчан про  події 1648-1654 рр. залишилась   назва  Кривоносового поля, де за переказами був розташований табір полковника Максима Кривоноса та дві козацькі могили. Одна із них, на жаль, розорана.  Про те за Андрусівським договором Мліїв знову відійшов до шляхетської Польщі. Його знову повернено магнатам Конецпольським. Крім соціально поневолення, мліївчани зазнали національно-релігійних утисків.

Щодо церков.. Родова церква Симиренків святого Стефана, яку зведено 1858 року Степаном Яхненком відносилась до Городища.

У Млієві було  дві давні мліївські православні церкви Троїцька і Успенська, про які говориться у візитах Смілянського деканату за 1741 і 1746 роки, як давно існуючі.  Мліївці 1776 р. вчинили рішучий опір шляхті, яка намагалася насадити в селі унію. В цьому році на початку Великого Посту Троїцька і Успенська церкви були насильно обернені на уніатські. Парафіяни  не допустили до церкви священика Василя Гдешитського, який перекинувся на бік уніатів та “ще старанності приклав, щоб і парафіян до своєї унії обернути…, а православну віру ганьбив і ображав’’. Мліївці готувалися боронити церкву. З Успенської церкви забрали ризи, одяг, книги, сосуди церковні. Їх  поклали в сундук і замкнули.  Староста Успенської церкви Данило Кушнір, набожний мліївчанин, за дорученням отамана Кирика Ус виніс переховував  святині  (чашу, “гробницю з престолу, коштом громади  придбану”), щоб  не дісталися уніатам .

Священик Гдешицький погрозився Кушніру: «Оскільки ти осмілився взяти гробницю з престолу, то й я зроблю тобі те, що ти більше не будеш жити.» Написав неправдиве звинувачення на Кушніра. В ньому йшлося, що староста, «…з дароносницею ходив до корчми і пив горілку». Своє звинувачення послав своєму батькові – протоієрею Смілянському Опанасу Гдешитському. Далі відбувся арешт Данила Кушніра. Щоб залякати, на  у Вільшану на майдан зігнали багато селян, на очах яких «руки  йому «пенькою» обгорнули, облили смолою і підпалили» . Коли руки обгоріли, кат відрубав голову і настромив на палю й прибив великим цвяхом, а тіло спалили. Так помер 29 липня за старим, а 11 серпня 1766 року за новим стилем  Данило Кушнір.

Смерть Кушніра сколихнула серця не лише на Україні, а й у Європі. У відповідь на знущання “виникали різні рухи, в яких брали участь і запорозці, і гайдамацькі ватаги, аж нарешті весною 1768 року виникло велике повстання, звісне під назвою Коліївщина”. Посилився повстанський рух і на Смілянщині.

У новій хвилі повстання з вересня по грудень 1768 р. мліївчани були учасниками  руху. Так, під керівництвом отамана Ведмедя з Городища утворився повстанський тисячний загін. Отаман безуспішно намагався здобути Смілянську фортецю .

Священний Синод канонізував Данила Кушніра, прилучивши його до лику святих за внесок у збереження миру і благочестя. Це сталося в день 230-ї річниці кривавої події. Населення Млієва щороку справляє  панахиду по Данилу Мученику. 12 серпня 2016р. виповнилося 250 років з дня смерті Д. Кушніра. Святкування відбулося на держаному рівні.

Знатний садовод виноградар України, нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Слави III ступеня та бронзовою медаллю Переможця ВВНГ Любов Іванівна Краснюк

Знатний садовод виноградар України, нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Слави III ступеня та бронзовою медаллю Переможця ВВНГ Любов Іванівна Краснюк

Як вище сказано, Мліїв входив у Мошногородищенські маєтності. Тож знайомимо з поміщиками мліївчан, відомими меценатами. В 1776 році граф Моравський продав Мошногородищенський маєток князю Любомирському, відомому власнику всієї тодішньої Смілянщини. Він незабаром проміняв князю Потьомкіну Таврійському весь Мошенський ключ на свої Стародубські маєтки. По смерті князя Потьомкіна Мошногородищенський маєток дістався його рідній племінниці, графині Олександрі Енгельгардт, яка вийшла заміж за графа Ксаверія  Браницького. В 1826 році Мошногородищенський маєток став приданим дочці графа Браницького, графині Єлизаветі Ксаверівні Браницькій, яку покохав і на ній одружився граф, потім світлійший князь,  фельдмаршал, меценат Михайло Семенович Воронцов (1782-1856), від яких вже в шістдесятих роках вона дісталось їх єдиному сину, світлійшому князю Семену Михайловичу Воронцову (1823-1882). В Семена Михайловича і Марії Василівни (1819-1895) уродженої княгині Трубецької своїх дітей не було. Тому рідний дядько по духівниці від 20 березня 1882 року заповів останньою власницею маєтностей графиню Катерину Андріївну Балашову. Катерина Андріївна була дочкою рідної сестри князя Софії Михайлівни Шувалової, уроджена Воронцова. Остання власниця маєтностей була у шлюбі з обер-єгермейстером Двору його Імператорської величності і членом Державної Думи Миколою Петровичем Балашовим. Подружжя мало дітей: Петра, Андрія, Олександра, Софію. В Черкаському повіті подружжя володіло 43 668 дес. землі .

До 1826 року, до переходу мліївських земель, як і всього маєтку в рід князів Воронцових кріпосні селяни платили для своїх власників оброк. А так як навколо Млієва і всьому маєтку більшу частину складали ліси, то власники то поміщики користувались маєтком як місцем для мисливства на благородного оленя, диких свиней і бобрів.

Перший власник, який глянув на обширний Мошногородищенський маєток оком дійсного господаря був князь Михайло Семенович Воронцов, який не руйнував, а творив і споруджував.

Із часів Михайла Семеновича Воронцова почався цілий ряд розумних і капітальних корінних змін. як в Млієві, так і  маєтку до початку реформ. Управляючим до 1861 року був полковник І. Т. Ягницький. Похилий вік не дав йому можливості виконати наділ селян землею.

Першою справою Воронцова було складено план, розмежовані землі власника і селян. Прокладені магістральні шляхи як лісні, так і сухопутні. Так, шлях, який сполучав Мліїв-Городище був напів громадським і приватним. Ним перевозили на продаж товари  в тому числі і сіно, як фураж в армію.  До мліївців пристало з тих часів прізьвисько “сіносмики’’. Відома в мліївських лісах графська дорога. Широкі непрохідні болота по Вільшанці і Росі, на площі від 7 до 8 тис. десятин,  викорчувані, осушені, каналізовані.  З десятини збирали до 400 пудів сіна в один укіс.

До 1848 р. ведення господарств в лісах обмежелась проведенням необхідних доріг і вирубкою одиночних дерев, які необхідні для потреб маєтку місцевого небагаточисельного в той час селянського населення.

З побудовою пісково-рафінадного заводу при селі Млієві компанією Яхненків і Симиренка в 1848 році експлуатація лісу приймала більш широкі розміри, так як управління Мошногородищенським маєтком зобов’язалося значну частину палива для цього заводу поставляти із свої лісів.

Головна задача цього нерозумного господарювання, як вважав професор Сльозкін, була в тому, щоб відвести по можливості ближче до заводу ділянки для вирубок, а про майбутні насадження на вирубках мало турбувалися .

Князь Воронцов уклав із компанією Яхненків і Симиренка орендний договір. Так,  завдяки договору офіціально закладено юридичний фундамент справи і зумовило появи “мліївського дива”. Важливим нюансом справи є повчальна для  підтримка в умовах конкуренції.

На думку професора П. Р. Сльозкіна наступний управляючий маєтностями Михайло Павлович Яровий виявився недостатньо підготовленим до вирішення цієї задачі і мало практичним.  Тому в наділі селян землею допустив цілий ряд пробілів, які породжували недорозуміння і обурення.

Селяни при визволенні отримали в подвірне користування повний душовий наділ близько 3 дес. на душу, і хоча цих земель їм недостатньо, маєток же в аренду своїх земель не здавав, сам нуждався в них, але селяни при цьому жили, взагалі кажучи, з достатком, селяни мали заробітки в маєтку.  В цьому  переконував управляючий М. Ю. Філіпченко у своєму описі Мошногородищенського маєтку, поданому на Нижегородську виставку. Як маєток так і опис господарства, життя селян  були нагороджені вищим нагородами. Автор опису вказував, що “ми витрачаємо грошей, які повинні неминуче витрачаються на місці до 800 000 крб. щорічно і по-друге, маючи під руками, межа за межею заливні луки в кількості до 6 000 дес., які віддавалися селянам під укіс і пасовище і крім того селяни мали досить значні заробітки, за паливо і матеріал, в обширних господарських лісах’’.

Таким чином, більшу частину року селяни знаходили роботу у себе  вдома, в маєтку, і з осені по весну, на промисли не ходили. Одним словом, ні переселення, ні виселення, ні, нарешті, залишання дому на цілий рік в маєтку ні в Млієві не помычалося. Це на думку Філіпченка служить одним із показників, що населення мало  заробіток дома. Найбільший добробут заключався у селян, звичайно, в робочій худобі, у волах, які становили цінність і знаряддя для заробітку, за роботою питання не стояло. Так, мліївці працювали в лісах, на перевезенні дров, вирощували і перевозили цукрові буряки, розводили худобу. З маєтку  щорічно доставляли 6000 куб с. дров, що становили до 40 000 підвод, а також в маєтку мали 150 000 підвод буряків, який перевозили на цукровий завод переважно селянськими підводами і тільки ці дві цифри потребують уже значну кількість робочої худоби.

Жителі села переважно українці, росіяни, поляки, євреї. Єврейське населення, займалося дрібною і великою торгівлею, переважно в містечках, дрібними різноманітними ремеслами, мирно вживалося з українцями.

Роботодавцями мліївчан була родина Симиренків-Яхненків-Хропалів. Реформа 1861 року дала поштовх бурхливому розвитку капіталізму. Вагомий внесок у розбудову України в роки бездержавності внесла відома родина Симиренків, яка жила на Платоновому хуторі. Хутір знаходиться від Городища на відстані 7 км поруч траси Городище-Черкаси .

Симиренки – рід промисловців-цукроварників, конструкторів, власників машинобудівних заводів, піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української культури. Вперше козак Корсунського полку Фесько Семеренко згадується у реєстрі Запорізького війська за 1649 рік. Вільним запорізьким козаком був і Андрій Симиренко. Степан Симиренка понад 20 років козакував на Січі, але відмовився присягати Катерині ІІ, був позбавлений помістя, козацьких вольностей і пільг, а його сім’я потрапила в кріпацтво.  Син Степана – Федір викупився з кріпацтва і разом із братами своєї дружини Насті Яхненками – створили вищезгадану фірму Яхненків і Симиренко. Яхненки  жили на Яхновому хуторі. Він знаходиться від Городища на відстані 11 км, розташований на площі 34, 4 га. Їх оригінальний будинок з флігелями руйнується на вул. Симиренків у Млієві.

В Млієві діяли  промислові підприємства. Тут діяв перший на Україні в умовах бездержавності і в Російський імперії паровий цукровий завод, невдовзі – рафінадний.  У 50-х роках тут з’явився машинобудівний завод, обладнаний новим устаткуванням Поступово він став одним з найкращих підприємств України. Його основна продукція – парові машини та інше обладнання для цукрових заводів – не поступалися перед продукцією відомих європейських фірм. У 1853 році на цьому ж заводі збудовано пароплави «Українець» і «Святослав» на яких по Дніпру перевозилися товари і який відіграв неабияку роль у торгових операціях підприємців. Крім двох пароплавів у фірми були також баржі, баркаси, паровий млин, газове підприємство.

З родиною Симиренків познайомився і потоваришував Тарас Шевченко, завдяки Олексію Хропалю. Витоки його родини йдуть з полтавщини. Хропаль жив сім’єю на   своєму   хуторі. Хропалів хутір – знаходиться від Городища на відстані 12 км впоряд з трасою Городище-Черкаси, через Ірдинь, розташований на 125, 9 га. Він є одним з наймальовничіших краєвидів села і регіону. З хутором, лісами, ставками пов’язана гайдамаччина і легенда про гайдамацький скарб Полуботка, що передав сліпий гайдамака Оникій Симиренкам.

О. Хропаль – родич Симиренків, службовець фірми, титар Стефанівської  церкви. Він познайомив Шевченка з Платоном Федоровичем. Платон Симиренко 1860 року своїм коштом видав останній прижиттєвий ‘’Кобзар” Т. Шевченка. Тарас Шевченко в Млієві бував неодноразово.

Меценат Платон Симиренко заклав у Млієві унікальний  дендропарк та згодом славетні сади, оранжереї і розсадник; вивів загальновідомий сорт ренет П. Ф. Симиренка. Вивів у люди тисячі селянських дітей зі шкіл,  заснованих та утримуваних родиною (фірмою) при Мліївських заводах: приходське училище, недільну школу для дорослих, технічне училище, що забезпечувало вітчизняних підприємців власними професійним кадрами. Як вказувала Тетяна Симиренко родина Симиренків утримувала до десяти навчальних закладів у Млієві.

Характеризуючи стан освіти в селі, слід відмітити, що в 1861 році при двопрестольній церкві в ім’я живоначальної Трійці і другий престол в ім’я Успіння Божого відкрито церковно-приходську школу.(Успенська церква була скасована 1842 року при введенні штатів). Прихожан церкви 4329 осіб. Священик Г.І. Нестеровський, випускник Київської духовної семінарії. Цією школою завідувало Черкаське відділення Київської єпархіальної училищної ради. Також опікувалися школою і власники маєтку. Рівень свідомості в людей був набагато вищий. Благодійництво було моральною потребою. В російській імперії були розроблені і прагматичні чинники благодійництва і меценатства.

Так,  молодший брат Платона – Василь Федорович Симиренко впродовж 40 років регулярно передав 1/10 своїх прибутків на українські культурні цілі, підтримував гуманітарну науку і культуру.

У пореформенний період поступово заведено поміщицьке господарство на 14 великих фільварках маєтку. Так, до  Мліївської економії Мошногородищенського маєтку  входило 656, 4  дес. землі, а до ІІ Мліївської економії, яка віддана під аренду входило 296, 5 дес. землі.  В цих економіях, як і в решті –  сіяли  цукрові буряки. Цей район бурякового господарства, мов кільце оточував відомий не лише в Російській  імперії, а й у Європі Маріїнський  цукровий завод. Відомо всім  Городищенський цукровий завод обладнання якого вирізано і продано на металом в роки незалежності.

Яке господарство в кріпосницький період і після відміни кріпацтва в Мошногородищенськім маєтку  розкрив нам фонд 5799 Симиренки (1765-) купці 1-ої гільдії. Спадкові почесні громадяни м. Одеси, видатні вчені-помологи та соціологи, меценати.   Фонд зібрала Тетяна Симиренко по всьому СРСР і передала в Черкаси. Нині фонд у Києві. Як розвиток господарства в кріпосницький період вказаного маєтку, зокрема у Млієві, у Симиренків-Яхненків-Хропалів дав можливість розвитку освіти, описав  професор І. Рахманінов. Ця тематика частково розкрита у дослідженнях  журналу “Родовід” число 10 видане коштом Т. Симиренко та в багатьох дослідженнях.

Після відміни кріпацтва  описано господарство маєтку в працях професора П. Сльозкіна і  управителя маєтку М.Філіпченка (нащадки Філіпченка і Хропалів живуть у Києві).  За радянських часів як розповідав  історик П. Крижанівський, який робив дослідження села, не давали писати правду про історію Млієва. Всі економії власників маєтку вирощували цукровий буряк для Мліївського цукрового заводу.

1861 рік застав майже у всіх економіях цього району культуру цукрового буряка головним чином в чотирипільній системі: 1) пар, 2) озима пшениця, 3) цукровий буряк і 4) ярина. Така сівозміна трималася і за час управління маєтком В. Крітським. При ньому будувалася сталася станція Фастівської залізниці Воронцово-Городище, яка обслуговувала цукрову промисловість. Крітський будував Маріїнський цукровий завод.  Після його смерті 1877 року Мліївські економії здавалися в аренду по 12-річним контрактам і в договорах орендарів уже фігурує нова п’ятипільна система. Після Крітського і по 1884 рік змінилося декілька управляючих, діяльність яких відобразилась на господарстві як Мліївських так і інших економій негативно.

Ця сторінка історії була не довгою: 4 серпня 1884 року маєток був зданий пожиттєвою власницею, княгинею Марією Василівною Воронцовою останній власниці маєтностей Катерині Андріївні Балашовій. І на чолі справи став її чоловік, Обер-Єгермейстер Двору Його Імператорської Величності Микола Петрович Балашов, один із відомих чужинців краю, російських землевласників, господарів і меценатів.

В 1886 році управління мліївськими економіями, як і всім маєтком було прийнято кандидатом природничих наук Михайлом Юхимовичем Філіпченком, який всесторонньо реорганізував господарство за час свого завідування по 1897 рік. В маєтку запроваджувалась десятипільна система обробітку землі. Він вивчав способи вирощування сільськогосподарських культур в умовах Черкаського повіту та визначив зерново-буряковий напрямок. Вперше в Україні і в імперії Філіпченко запровадив пасинкування буряків.

1886 р. загальна кількість населення маєтку становило 68 тис. чол. і розподілялося в двух містечках Городище (11, 600) і Мошни (7, 200) і чотирнадцяти селах: Мліїв, Хлистунівка, Дирдин хутір, Набоків хутір, Стросілля, Валява, Свинарка, Деренківець,  Драбівка, Байбузи, Білозери, Тубільці, Шелепухи, Хрещатик і п’ять селищ: Будище, Лозівок, Єлизаветівка, Сокирна і Станіславчик. Велике село Мліїв, яке тягнулося на 8 верств входили до Городищенської волості. Його населення становило 23845 жителів. Вони мали  8436 дес. землі. Лісова площа маєтку становила 22, 842 дес. і становила 52%.

Через низку обставин  в 1887 р. мліївські цукрозаводчики родина Яхненків-Симиренків-Хропалів припинили виробництво. Обладнання заводів продане. Частково їхні приміщення були переобладнані під казарми для 49-ї кавалерійської бригади.

На Платоному хуторі Млієва жили і творили  чи бували і діяли не тільки Симиренки, Яхненки,  а й Павло Чубинський,  М. Драгоманов,  Кість Михальчук, Олександр і Федір Кістяківські, Дмитро М. Григорович-Барський, чільні Громадівці, А. І. Желябов, В. К. Дебогорій-Мокрієвич, організатори та керівники Чигиринського повстання, як і тисячі мліївчан, городищан. Терен колишнього Платонового хутора та промислового містечка фірми Яхненків-Симиренків, будинок Св. Троїцької церкви і цвинтар довколо нього, сади, плантації колишнього плодового розсадника нащадка відомого роду вченого-помолога  Льва Платоновича Симиренка.

На свої кошти Симиренко утримував дві школи – загальноосвітню для дітей робітників розсадника і спеціальну плодівничу, в якій навчалися підлітки 13-14 років із різних куточків імперії. Школа садівництва, створена 1913 року. Першими її учнями були Т. П. Литвин, І. Д. Юрик. Т. Симиренко вказувала, що Симиренки утримували десять шкіл.

Л. П. Симиренко продовжував традиції благодійництва роду. Так, до осені 1905 року він безкоштовно  роздав селянам України сім тисяч плодових дерев.  Відпущено  із розсадника К. А. Балашової по дешевших цінах до трьох тисяч п’ятсот дерев. На жаль, життя його обірвалося трагічно.

Таким чином, благодійною діяльністю намагався зробити садівництво перспективною, ринкоспроможною галуззю сільського господарства України, а головною метою забезпечити споживача доступною і якісною продукцієї і її плодами.

Графинею Балашовою субсидіювалися приходи маєтку. Так, 1900 р. на ці потреби виділено 1418 крб. А всього 3 1895 по 1911 рр. – 142 98 крб. Завдяки чому двопрестольна Успенська і Свято Троїцька церква Катерини Балашової була знову відкритою. Також 4 серпня 1902 року завідуючий школою священик Михайло Нестеровський отримав із сум Священного Синоду 75 крб. Як відомо для більшості мліївчан освіта була недоступною із-за бідності. Тому в 1911 році в цій школі навчалося 157 учнів і 16 учениць.

Церковно-приходське опікунство  перед Різдвяними і Пасхальними святами отримали від маєтку значну грошову допомогу для роздачі бідним. Допомога мліївчанам надавалася і крім цієї опіки роздачею грошей і хліба; допомога погорільцям і випадково попалим  в нужду, а також вдовам і сиротам  службовців маєтку. Так, в з 1895 по 1911 рр. видано всього 128 342 крб. Мліївчани службовці, працівники і майстри, які залишали по старості службу в маєтку отримували до кінця життя грошову допомогу

В 1913 році в маєтку 60 осіб, отримало допомогу загальною сумою 14 000 крб.,  щорічно, крім цього, надавалася допомога із ощадно-зберігальної каси.

Так, в 1895 році грошової допомоги всім пенсіонерам маєтку надано допомоги  7360 крб., а в 1911 – 14941 крб. Пенсіонери отримали з 1895 по 1911 рр. всього 118 426 крб.

На початку ХХ ст. в селі відкрита земством школа.

1917 рік змінив життя в селі. Про ці події тяжко говорити однозначно.   Природно ці проблеми нашаровувались і всі вищезгадані кризові явища, і супутні їм події в першу чергу – анархія, бандитизм, розруха, дезертирство, погроми, австро-німецька окупація, та  більшовицькі військові втручання й інше, від чого господарство  занепадало .

Архівні матеріали свідчать про самочинну вирубку лісів, самоуправство селян та ін. Так, згідно телеграми начальника штабу Пашковського в Київ від 16 жовтня 1917 р. були послані 10 козаків з офіцером для припинення безчинств солдат 7-го ударного батальону в Мошногородищенськім маєтку графині Катерини Андріївни Балашової. Це вело до розграбування та розоренню краю.

Ще в травні 1917 р. Тимчасовий уряд видав низку законів, постанов, розпоряджень тощо про волосне земство, про його склад, управління, оподаткування, кошторис і т. п.; розмір оподаткування  не повинен  перевищувати 30% повітового обкладання. На волосні податки повинні були утримуватися в основному місцеві лікарні, школи тощо, але майже повна несплата податків призводила до ‘’припинення усього культурно-господарського життя повіту”.

Вже згадуваний історик-краєзнавець Ю. Мариновський  конкретизує, що самочинні загарбання земель, сільськогосподарського реманенту, худоби розорення маєтків з їх господарством, майном і будівлями, вирубку лісів, грабування цукрових і горілчаних заводів та ін. продовжувалися. Документи фіксують розграбування  Мошногородищенського маєтку графині Катерини Балашової та ін.

Тимчасовий уряд згідно наказу черкаському повітовому комісару м. Черкас від 30 жовтня 1917 р. №6765 та командиру першої бригади 6-ї донської козачої дивізії і командиру 7 – го Донського полку  для виконання  Київському губернському комісару Тимчасового Уряду від 16 жовтня за № 2268  наказу Головного начальника постачання Південно-Західного фронтах від 4 жовтня за №1863 для успішної боротьби з безпорядком Черкаський повіт розбив на  шість пунктів. Наприклад, до Городищенського пункту входили: містечко Городище і станція Воронцово-Городище, зсипний пункт хліба, 2 цукрових заводи, маєток графині К. Балашової і лісні дачі з селами Старосілля і Орловець. Цей пункт мав зв’язок з Черкасами.

У 1917-1920 рр. у Млієві діяв національно-визвольний загін Гната Голого. Гнат Голий, (справжнє ім’я – Трохим Бабенко) назвався на честь відомого гайдамацького ватажка. Загін налічував до 6 тис. чол. Очолювана Голим “Мліївська республіка” входила до складу Холодноярської республіки. Голівці боролися проти німецьких окупантів, денікінців, будьонівців. До загону входили жителі Млієва, Городища, Орлівця та ін. сіл. В сутичці з загоном загинули міліціонери, які хотіли повернути в державу  гроші із каси.

В радянські часи членів національно-визвольного загону  звали бандитами. Націоналісти яких називали бандитами згадувала нам у спогадах   відома землячка –п’ятисотенниця із Старосілля  Марина Василівна Гнатенко. З її спогадів відомо, що  націоналісти діяли і в с. Старосіллі. 2015 року родичка М. Гнатенко із Черкас згадувала, що молоді хлопці-націоналісти похоронені на кладовищі над дорогою Городище-Черкаси через Старосілля. На їх могилах стоять  хрести.

Вчителька математики мліївської восьмирічки Явдокія Максимівна Гаркуша розповідала, що останніх головців у Млієві розстріляли на мосту через Вільшанку поблизу колишнього колгоспу Леніна.

В 1917 створено земельний комітет у Млієві. А з 1918 року Черкаська Рада робітничих і селянських депутатів оголосила  себе єдиною владою в повіті. В лютому 1918 р. створено волосний ревком під головуванням мліївського селянина І. В. Середи. Ревком приступив до розподілу землі поміщиці Балашової.

Йшла боротьба. До того ж в березні 1918 Мліїв окупували запрошені Центральною Радою німецькі війська.

В травні 1920 року війська Першої кінної армії 518-го полку, що йшли на фронт здобули перемогу. Незабаром на підступах Червона Армія зупинила поляків.

В липні 1920 року була створена партійна організація з 8 комуністів та сільська Рада. Ми не ставили за мету розкрити радянський період історії села. Хоча радянський період історії села  Млієва досліджено мліївцями—істориками Прокопом і Олегом Крижанівськими, Т. Курінною,  В. Чернишем, черкащанином-краєзнавцем  М. Щербиною.  Приємно радує, що до досліджень села прилучається шкільна молодь, яка подавала праці на конкурси до МАН України. Порівняння історичного ментального, радянського  і сучасного досвіду розвитку історії, права і  економіки принесе бажані плоди розвитку Млієва і Україні.

Із перших років незалежності України  на думку Митрополита Канівського і Черкаського Владики Софронія “через зраду народу, нації і державі” почалася руйнація, яка прийшла і в Мліїв.Через 24 роки незалежності український інтелект опинився в тисках реалій, але інтелект почав об’єднуватися.  Простежується   розвиток середнього бізнесу в селі. Середній бізнес  прилучається до благодійності і меценатства на розвиток духовності, освіти, культури, охорони здоров’я. Середній бізнес села активно займається волонтерством під час війни на сході України. Влітку 2015 року Митрополит Канівський і Черкаський Владика Софроній   відмітив “погану мораль влади, народ на колінах, але буде добре “.

Нагороджені медалями і орденами колгоспу імені Леніна с. Млієва. (Зліва-направо). Нагороджені медалями за трудову доблесть - ланкова Марія Ткаченко і завідуюча ферми колгоспу Марія Самійловна Берко. Орденоносці ордена Трудового Червоного Прапора - завтракторної бригади Василь Павлович Педоренко та знатний садовод виноградар України, нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Слави III ступеня та Бронзовою медаллю Переможця ВВНГ Любов Іванівна Краснюк

Нагороджені медалями і орденами колгоспу імені Леніна с. Млієва. (Зліва-направо). Нагороджені медалями за трудову доблесть — ланкова Марія Ткаченко і завідуюча ферми колгоспу Марія Самійловна Берко. Орденоносці ордена Трудового Червоного Прапора — завтракторної бригади Василь Павлович Педоренко та знатний садовод виноградар України, нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Слави III ступеня та Бронзовою медаллю Переможця ВВНГ Любов Іванівна Краснюк

До видатних людей села належать Герої Радянського Союзу  Іван Буркут, Олексій Гарань, Василь Фесенко, вчитель-методист, який створив народний музей села, а нині музей історії села  Прокіп Крижанівський, доктори історичних наук Олег і Володимир Крижанівські,  кандидати політологічних наук Олеся Крижанівська і Павло Дерев’янко, кандидат історичних наук Тетяна Курінна, яка ще 1988 р. створила і наповнила кімнату Бойової слави  Мліївської  ЗОШ I- II ступ.  N 1,  знатний садовод виноградар України, кавалер Ордена Трудового Червоного прапора, ордена Слави III   ступеня Любов Краснюк, Герої Соціалістичної праці Василь Матвійко і оператор машинної справи колгоспу імені Симиренка Ганна Карпенко, академік Микола Артеменко, заслужений лікар України Яків Лисенко, кавалер ордена Леніна голова колгоспу імені Леніна Григорій Шарапа  та інші.

Тетяна Миколаївна Курінна — кандидат історичних наук,
викладач-погодинник Київського Центру підвищення кваліфікації
працівників сфери управління Міністерства соціальної політики України,
член Національних спілок журналістів і краєзнавців України.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь